Про Лесю і Леся

Ні! я жива! Я буду вічно жити!

Я в серці маю те, що не вмирає.

Леся Українка

 

Почну, мабуть, із далеку... про Львів. Про Львів я можу згадувати, говорити, писати як завгодно довго і так часто, як це тільки можливо. Це місто – моєї душі, це місто, де було підкорене моє серце, де залишилось моє серце. І за будь-якої нагоди, я ладна повертатись туди знову і знову, щоб хоч трошечки прогулятись вже рідними вуличками, щоб хоч на хвилинку торкнутись бруківки, хоч на мить - надихатись цим повітрям… Бо навіть повітря для мене там особливе - у ньому і захоплюючі історії, і легенди минулого, і шалений драйв сучасності, і все це змішане із ароматом кави і запахом книжкових сторінок. Я навіть, коли просто згадую цю атмосферу – шкірою пробігають мурахи, серце починає битися швидше, і пашить обличчя – чи це не кохання?

А на сьогоднішні спогади про Львів мене надихнув Google :) Бо нагадав, що сьогодні річниця дня народження двох великих українців: перша – моя землячка Леся Українка, другий – львів’янин Лесь Курбас. І, можливо, я би і не надала цьому факту великого значення, якби саме цей «дует» Лесі і Леся не подарував мені найсильніші враження в останній подорожі до Львова. І я, яка не писала вже з півроку, відчула, що таки маю цим поділитись.

Отже, жовтень, перший лінивий ранок у Львові. За вікном яскраве, зовсім не жовтневе, сонечко. Виходимо із будинку у пошуках сніданку, і, ступивши три кроки з під’їзду, потрапляємо прямісінько в телекамеру. Місцеве львівське телебачення знімає сюжет про Леся Курбаса на вулиці названій в його честь. Журналіст задає нам кілька питань про те, чи знаємо ми хто це, що він зробив і чим прославився, а також зауважує, що в сусідньому від нашого будинку знаходиться театр імені режисера. Злегка спантеличені від таких ранкових пригод ми йдемо по каву, снідаємо, годуємо голубів у сквері, дихаємо повітрям кохання і свободи, і вже вкотре розчаровуємось, бо на запланований час нашого перебування вистав в Оперному театрі не заплановано.

За кілька днів розміреного перебування у місті Лева, дорогою додому спонтанно вирішуємо урізноманітнити наше дозвілля походом в театр (коли він розташований у сусідньому будинку – гріх прогавити таку нагоду). І вже за годину ми переступили поріг, на перший погляд, непримітного і занедбаного театру. Того вечора у Львівському академічному театрі імені Леся Курбаса давали виставу в трьох колядах «Лісова пісня», саме так, за Лесею Українкою.

Зізнатись чесно, я не покладала особливих сподівань на цю виставу. Особливо, коли нас провели на наші місця – вони виявились прямо на підмостках. Так-так, за сцену у театрі слугує центр зали, навколо якого стоять стільці і лави, вкриті тканими ліжниками, частина із них розташована прямо на підмостках. За час, що лишався до вистави, я роздивлялася облуплені стіни, балкони, стелю, на яких ще збереглися залишки ліпнини і розписів неймовірної краси, вдихала вогке повітря, що пахне побілкою, спостерігала за публікою, що збиралася на виставу.

Глядачі, вони варті окремої уваги. Зал театру невеличкий, місць на сорок, не більше, але зайняті вони дуже різними людьми: тут були і молоді дівчата, і старші жінки з подружками або чоловіками, і закохані парочки, і навіть іноземець із коханою-українкою. А найбільше мене вразили чоловік із дружиною поважного віку, які поволі займали свої місця - дідусь на милицях і бабуся у лакованих чорних туфлях-«лодочках». Вони були дуже гармонійні, світлі, турботливі і закохані - аж защемило серце, такі вони заворожуючі.

І раптом повністю вимкнулось світло… настала німа тиша… і з цієї суцільної, майже матеріальної, тиші і темряви з усіх боків залунали колядки, ніби затягуючи глядача, занурюючи його у вир подій з перших звуків. І коли нарешті увімкнулося світло, разом із ним з’явилося відчуття причетності до подій, а не їх споглядання.

Я не буду переказувати сюжет, бо він усім відомий із шкільних років, хіба що трохи усучаснений, я не розказуватиму подробиць, раптом хтось захоче побачити на власні очі, однак, я мушу описати емоції. Бо простою виставою це не назвати, це було чарівне дійство, яке відбувалося не просто на сцені посередині зали, воно відбувалося навколо глядачів, перед глядачами, разом із глядачами. Адже, глядачі разом з акторами сміялися і співали, вболівали за Мавку і витягали Лукаша із болота, а під кінець вистави – плакали. А потім довго-довго аплодували стоячи. І в холі хтось потихеньку забирав верхній одяг з гардеробу, пані з лакованих «лодочох» перевзувалася у зручні тапочки, хтось викликав таксі, але у всіх був один і той самий задумливий і вдячний вираз обличчя. А чи не найкраща подяка для акторів вдячність глядача?

 

P.S.: якщо ви колись будете у величному місті Лева - відвідайте виставу Лесі Українки у театрі Леся Курбаса – це приголомшливе поєднання.

І… з Днем народження Лесю і Лесе! Дякую за спогади.