проЧИТАННЯ

Я — фанат книжок. Читати я люблю стільки, скільки вмію, а це років із 6 (може й раніше). Скільки себе пам’ятаю, я завжди із книжками: в школі, на канікулах, з ліхтариком під ковдрою, в метро, в авто, в горах, на пляжі — всюди. В різні часи я читала різні книги за жанром, за призначенням, за рекомендаціями. Якісь книги я читала один раз, якісь перечитувала кілька разів, були й такі, які для мене лишись не підкореними вершинами, наприклад, «Анна Кареніна» (ну не змогла я її подужати, може час був не підходящий). Одним словом, я люблю книжки! 

Зараз поясню до чого цей довжелезний вступ ☝🏻

 Сьогодні в одному із пабліків, який я читаю і поважаю за змістовні рекомендації нон-фікшену і різної професійної літератури, з’явилася стаття про те, як прочитати 100 книг за рік. І після першого ж пункту я її закрила. А пункт цей звучав так: не дочитуйте книжки. Автор пояснює свою думку тим, що не потрібно витрачати час на прочитання всієї книги, потрібно пропускати вступи, ліричні відступи і так далі, а читати тільки суть. Як же її знайти, якщо все потрібно пропускати?

Найбезглуздіша порада ever. І я зараз поясню чому. Я згодна, що бувають книги, які нам потрапляють в руки не в той час, не в тому віці, не в тому настрої; бувають книги, які не несуть в собі ніякої ні інтелектуальної, ні художньої цінності для конкретної людини. І в таких випадках однозначно варто відкласти книгу до кращих часів або просто із нею попрощатися. Я проти вибіркового читання, це все одно що перемотати пісню на приспів або подивитися розв’язку фільму і робити висновки про проблематику і цінність почутого чи побаченого.

По-друге, з точки зору кількості прочитаних книг, таке вибіркове читання буде зовсім не чесним, в першу чергу, відносно самого читача. Погодьтеся, прочитати 100 книг по 300 сторінок в середньому зовсім не те, що прочитати із 100 книжок по 20-30 сторінок. Щодо великої кількості «води» у текстах (часто це зустрічається саме в професійній літературі або нон-фікшені), мене часто це також дратує, але буває і таке, що одна і та сама думка, викладена іншими словами знаходить відгук у читача; і з точки зору саморозвитку і усвідомлення уроків це важливо. Врешті решт, всі ми різні, і для кожної людини істина схована в різних місцях; що для одного вода, для іншого - найважливіша порада в кокретній життєвій ситуації. А вступи, описи і ліричні відступи надають змісту довершеної форми, ми ж не відмовляємося від вишеньки на торті тільки тому, що вона всього лише декор? Всі ці, на перший погляд, неважливі дрібниці здатні викликати у читача додаткову емоцію, яка однозначно краще запам’ятається, ніж сухий текст.

And at last, but not least, хотіла написати я, але напишу: І останнє, але найстрашнішнє, на мою думку, ця порада спонукає людей до «споживчого» відношення до книжок і читання вцілому. Ми й так живемо в шаленому темпі, «споживаємо» колосальні об’єми інформації по заголовкам, займаємось купою справ одразу, і давайте зізнаємося самі собі, досить поверхнево, адже неможливо заглибитися в усе й одразу. Темпи життя вимагають від сучасної людини швидкого прийняття рішень, постійного руху, частіше змінювати вподобання, роботи, партнерів, місця проживання. Залиште людям хоча б вдумливе читання! Адже кількість прочитаних книг на виході не матиме жодного значення без якості. Книги здатні подарувати нам безліч нових світів, якби банально це не звучало, познайомити із різними людьми, звичаями і культурами, запропонувати нові уроки, викликати незнані раніше почуття. Ось це вибіркове читання тільки імітація саморозвитку і жаги до навчання, тому що воно не здатне розвивати уяву, дати глибинне розуміння теми, примусити запрацювати нейрони у мозку.

Читайте вдумливо і бережіть коханих!

Зима - привід для роздумів

Незважаючи на всі незручності із пересуванням і транспорту, і людей, сьогоднішній день видався особливо затишним. Сніжок ніжно вкутав місто білим і щедро засипав усе навкруги. Автівок візуально поменшало, а які були потихеньку котилися засніженими дорогами. Пішоходи, що їм сніг заліплював очі, поспішали в укриття, струсити із себе мерзлу воду.

Мені захотілося на мить завмерти, зупинитися, крізь цю білу пелену подивитися на світ довкола. Ось так і стояла, примружилась, бо сніжинки одна за одною норовили залетіти в очі, дивилась на будинки, людей, дерева, машини. І так було мені чомусь радісно, і тихо... І місто, ніби перетворилося із огидно сірого і похмурого в біле і затишне.

У роті відчувався післясмак ранкової кави, позаду майже безсонна ніч і довгий насичений день. В голові намагання осягнути життєві збіги і випадковості. Як так трапляється, що ось тільки з тобою діляться мріями про скандинавські романтичні подорожі, а ось ти вже дивишся, як вони реалізовуються, щоправда у інших.

Як швидко все змінюється, як швидко всі змінюються: хтось переїжджає у ненависні міста, хтось кидає роботу мрії, хтось наважується на масштабні проекти, у когось раптом прокидаються батьківські інстинкти, а хтось розлучається із коханням всього життя.

Ми викорінюємо старі звички із завзятістю садівників, що впорядковують королівські сади, не менше! Сміємося над книгами, якими колись захоплювались і соромимось одягу, у який вбиралися; безглуздими видаються модні раніше зачіски і такими дурнуватими колишні закоханості. Нас теперішніх формують обставини і оточення, попередній досвід і багаж побаченого, почутого і пережитого.

І все ж якими б самодостатніми, щасливими або не дуже ми не почувалися, завжди приємно трішечки поностальгувати, хоч іноді зустрітися із давніми друзями, згадати про дитячі ігри і суперечки через солодощі або підліткові закоханості, тільки вам зрозуміли жартики про чотири бутерброди і два порізаних пальці чи танці під Могилевську.

Нарешті згадати, чому були проти стосунків найкращої подруги, потім другої, раптово допетрати, що просто ви їх так сильно любите, що жоден чоловік їх буде не вартий. Захопитися власною мудрістю, в цю ж секунду відчути себе старими, отримати запотиличника від друга за дурнуваті думки. Поскаржитися на придуркуватість людей і болючу спину, поділитися досягненнями і планами на майбутнє (найпотаємніші мрії залишити собі), просльозитися від безпосередньості таких вже дорослих дітей. Подякувати за теплу зустріч, пообіцяти обов`язково подзвонити, написати, не загубитися. Повернутися додому, де затишок - це пухнастий улюбленець, м’який плед і мирне сопіння «домашніх».

Ми - це сукупність наших думок і вчинків, висновків, яких доходимо. Та, перш за все, ми - це вибір, який ми робимо прямо зараз. І чи досягнемо ми цілей, чи реалізуємо мрії теж залежить від нашого вибору, в тому числі, коли змінюємо мету або мрію.

І в усьому цьому хаосі єдине, що насправді має значення, це чи є у нас хтось, хто вірить в нас і наші можливості чи не більше, ніж в це віримо ми, чи вірять в нас, коли ми навіть самі в себе не віримо! Чи є нам в кого вірити! кого взяти за руку, коли може бути небезпечно, чи є хтось, із ким можна поділитися снами і чи є кого обійняти, з ким випити брюту і сміятись із старих історій до ранку. 

Залишається одне відкрите питання: як же навчитися не тільки цінувати, те, що ми маємо, але й без жалю відпускати, коли приходить час. Адже з нами завжди лишаються наші спогади, а ще мрії і сни.

Бережіть коханих!

Буковинські мандри

6 годин в дорозі, 2,5 години очікування гарячої води і можна підвести підсумки поїздки 🙂

Це буде дуже лонгрід, тому запасайтеся чаєм, смаколиками і терпінням :) або просто скрольте далі.

Чернівці нам підкорилися з другого разу (про нашу першу подорож хтось в курсі, хтось ні - то має бути окремий пост про річницю весілля і про знаки). Вдруге ми були за волосину від того, щоб біля Станішівки розвернутися і залишитися вдома, але вирішили все ж таки не здаватись. І правильно вирішили. 💪🏻

Ви можете не вірити у вищі сили і знаки долі, а я фаталіст - я в них щиро вірю і дуже часто вони мене рятують.

Після жахливої шестигодинної подорожі по бездоріжжю ми оселилися в милому готельчику «Панському». Нічого особливого не очікуючи, бо не змогли забронювати той готель, в який дуже хотіли. Аромат в лоббі мене просто підкорив з перших секунд, я одразу розслабилася, чому сприяло і швидке заселення, і надзвичайна чистота у номері, і тиша, від якої аж дзвеніло у вухах.

Поснідавши в готелі (сніданок різноманітний і ситний, а от кава — гидота не варта своїх грошей), ми вирушили досліджувати місто. І звичайно, в першу чергу, рушили до Чернівецького університету. І зробили правильно, бо взяли екскурсовода і мали змогу насолодитися цим місцем, поки не набігло туристів і абітурієнтів. 

Університет - захоплює ще здалеку своєю красою і величністю. Неймовірної краси мозаїка на дахах, зеленіші зеленого газони і червона цегла, яка, здається, тільки вчора покладена. Це надзвичайне місце, яке неможливо описати словами - його треба бачити, відчувати, вдихати його аромат. Будівлі університету просто казкові і нагадують Хоґвартс, в якусь мить, здається, що сходинки зараз змінять свій напрямок, а із стіни з`явиться Майже Безголовий Нік (if you know what I mean). Нас провели Мармуровою, Блакитною та Чевоними залами, осучаснені, звичайно, під потреби університету, однак не втратили своєї заворожуючої привабливості минулого. Все тут і підлоги, і стелі, особливо стелі, переносять кудись у фантазії про те, як люди могли придумати і створити таку красу! Після екскурсії ми ще довго гуляли територією університету, дихали ароматом свіжескошених газонів, уявляли де б проходила церемонія сортування, і в яких баштах знаходився б який факультет. В саду ми знайшли теплицю, де запросто можна виростити Мандрагору і Войовничу Вербу із слідами від авто, на якому летіли Гаррі і Рон. Одним словом, навіть якщо ви не фанат поттеріани, ви жодної секунди не пожалкуєте про відвідини Чернівецьго університету. 

Потім, ми доооовго гуляли містом, бо архітектура Чернівців заворожує. Це місто квітів і балкончиків, і заквітчаних балкончиків - я б там прижилася, принаймні з балкончиками. А ще ми знайшли той самий готель, в який не потрапили, і він нам не сподобався — ще одне підтвердження того, що випадковості не випадкові :)

Другого дня, ми знову багато гуляли містом, відвідали краєзнавчий музей і книжковий (бо ж без книги я з жодного міста не їду) і зовсім випадково потрапили на виставу в ПАБІ - вона була неперевершена! (а може, я просто скучила за театром). Формат п‘єса у барі - це  щось новеньке, погодьтеся, і повірте, це треба бачити!

Про чудову архітектуру і красу Чернівців можна писати вічно, але ще краще побачити все на власні очі, скуштувати на смак і вдихнути на повні груди буковинського повітря.
Тож приглядайтеся до знаків і бережіть коханих!

Ода осені

А ви давно піднімали голову догори? На небо, на хмарки, на крони дерев? Якщо давно, то зараз саме час!

Осінь - це саме час відірвати погляд від калюж під ногами і поглянути вверх - на небо, зараз воно як ніколи прекрасне. Так, часом сіре і похмуре, але в той же час величне, аж з‘являється відчуття, що ти на прийомі у короля всесвіту, і він бачить тебе наскрізь, і тобі нікуди сховатися від його стомленого і проникливого погляду :)

Відволічіться від своїх рутинних турбот і погляньте на крони дерев - вони зачаровують своїм різнобарв‘ям. Жодна пора року не наступає так гарно і обережно, як осінь. Тільки восени на одному дереві може буяти ледь не вся веселка - від насиченого зеленого, теплого жовтого до палаючих оранжевого і червоного. Ніби осінь пройшла і тільки з одного боку ненароком зачепила крону, інші дерева обійшла стороною, а над деякими добряче потрудилася - розфарбувала кожен листочок.

Підніміть очі догори, погляньте, як вітром зірване листя кружляє і падає, палає і падає, і стелиться під ногами різнобарвним килимком. І, дивлячись на цю красу, перестаєш ненавидіти комунальників, що не прибирають і дають насолодитися приємним шурхотінням цього килиму.

Шурх-шурх-шурх, опале листя ніби намагається наостанок розказати свою історію, а історій воно знає багато, бо із своєї висоти бачить і чує щодня тисячі людей, їх розмов, хто знає, може й думок. Але є одна річ, яку може повідати кожен листок - життя коротке, а від того воно цінне. Не вірите, що це знає кожен листочок? А ви погляньте, як кожен із них до останнього тримається гілочки, намагаючись не піддатися вітру і не полетіти від свого рідного дерева!

Ось за все це я обожнюю осінь - за її красу і щедрість, за філософські думки з легким відтінком меланхолії, за теплі компанії і гарячі напої, які стають її незмінними атрибутами. А ви любите осінь? Якщо ні, то підніміть погляд догори!

Любіть осінь і бережіть коханих!

Казкове життя

Двадцять років! Двадцять!!! Уявляєте, милій, добрій книжці "Гаррі Поттер і філософський камінь" цілих 20 років. Мені, особисто, не віриться. Адже я виросла на цих книжках, я виросла разом із героями, а кому ж хочеться старіти  дорослішати.
Скільки одразу спливає емоцій, скільки спогадів веселих і сумних, а ще вдячність, вдячність неперевершеній Джоан за історію про хлопчика, який вижив. Дякую, що тепер точно знаю, який фільм дивитися на новорічні свята, і дуже чекаю нову серію ілюстрованих видань, яка однозначно займе почесне місце на моїх книжкових полицях.
Я відкрила для себе Гаррі Поттера ще будучи школяркою, не пам'ятаю точно, хто дав мені почитати перші книги, але пам'ятаю як читала - забуваючи їсти, спати, дихати, і з яким нетерпінням чекала продовження пригод відважної трійці. Пам'ятаю, як плакала навзрид, коли читала останню частину, а вже ж була доросла дівчина з дипломом магістра :)

"Гаррі Поттер" - це книга, яку я однозначно буду читати своїм дітям, щоб вони виросли сміливими, як Гаррі, іноді безрозсудними, як Рон, розумними, як моя улюблениця Герміона, витонченими, як професорка Макгонагл, і мудрими, як Дамблдор, кохали, як Северус, і не боялися залишатися собою, як Луна. Щоб вони обирали друзів не за статусом або іншою соціальною приналежністю, а за схожими цінностями і ідеалами, щоб вміли боротися за мету і завжди пам'ятали своє коріння. Кожен герой книги, на мою думку, дуже багатогранний і глибокий, кожен вартий свого місця. Дуже багато уроків можна почерпнути із цієї, на перший погляд, дитячої казочки.

Отже, якщо читали, думаю, не залишились байдужими, а якщо не читали - рекомендую, а ще я вам заздрю, адже попереду у вас стільки захопливих сторінок!
Дякую, Bloomsbury Publishing, що 20 років тому відкрили цілий новий чарівний світ!!! Дякую, Джоан Роулінг, що вірила у себе!

Вірте у себе і бережіть коханих.

Не лякайте дітей!

Не лякайте своїх дітей, будь ласка! Ніколи! Ні бабайками, ні поганими тьотями і дядями.
Можна читати і подумати: "Та що ти там собі знаєш у вихованні дітей, ніби у тебе діти є!". Якщо ви не готові до правди - далі можете не читати, якщо готові, то таки дещо я розумію. Дітей лякати не можна!
Нещодавно в одному із будівельних магазинів, ми чекали поки нам запакують обраний товар, до слова, довго чекали, хвилин тридцять. По магазину гуляли дружина з донькою консультанта, що нас обслуговував. Дитина все поривалася до тата, а мама не могла із нею впоратися. Нічого кращого, ніж: "Стій! А то, он бачиш тьотю - вона зараз покладе тебе у сумку і забере із собою!" дівчина не вигадала. Як правило, я в такі ігри не граюся і не втручаюся, але так як під "тьотею" розуміли мене, то я не витримала і сказала горе-матусі, що лякати дітей - не педагогічно, а дитині - що я нікуди не збираюся її забирати. Але в цей момент дівчинка мене вже не чула - вона вклякла на місці з відкритим ротом і переляканими очима дивилася на мене знизу вверх.
Матуся забрала дитинку і мовчки ретирувалася задки із відділу, і до нашого відходу більше не з'являлася.
Чому мене це зачепило? Бо, по-перше, я зовсім не схожа на Бабу Ягу, якою можна лякати дітей, принаймні, дуже хочеться в це вірити.
А, по-друге, я згадала, як мене лякав в дитинстві поштар, що приносив дідусеві пошту і пенсію. І який то був жах для маленької дитини усвідомлювати, що її можуть забрати від батьків.
Мені на той час було років 2-3, але цю ситуацію я запам'ятала до кінця своїх днів. Коли ти сидиш у подвір'ї, вариш кашку із пісочку і водички, нікого не чіпаєш, і тут приходить величезний, товстезний поштар, з червоним обличчям і бездонною поштовою сумкою і каже: "Така хазяйка мені теж вдома потрібна, ходи я тебе заберу до себе, будеш готувати мені обід!"
Сказати, що я від нього ховалася вдома років до шести і тепер до віку буду ненавидіти Пєчкіна з "Простоквашино" - нічого не сказати.
Сусідський хлопчик, якого регулярно тато лякає, що за погану поведінку закриє на п'ятому поверсі за решіткою - ні з ким з п'ятого поверху не вітається, а іноді навіть втікає.
А донька знайомої, якій вже 13-14 - боїться сама ходити в школу і зі школи, бо в дитинстві її лякали маньяками.
Ніколи-ніколи-ніколи не лякайте своїх дітей! Найстрашніше для них у цій ситуації не те, що їх можуть кудись забрати, і навіть не те, що вони у майбутньому будуть боятися дядь, тьоть, міліціонерів, а те, що в цей момент ви ДОБРОВІЛЬНО їх віддаєте, тільки тому, що не вмієте домовитись із дитиною. Ви не цінуєте свою дитину, а значить не любите її, бо ось так от запросто віддаєте якійсь тьоті.
Це життя і так страшне і несправедливе, а кожна дитина виросте і стикнеться із купою несправедливості, страхів, розчарувань і випробовувань - забезпечте їй хоча би щасливе дитинство, в якому її люблять і ніколи нікому нізащо не віддадуть. Не розчаровуйте своїх дітей - любіть їх!
Бережіть коханих!

КУЛЬТура

Чи давно ви подорожували міжміським транспортом? Якщо так, то ви зараз згадаєте як це. 

Міжміський автобус - це культурний шок, після дня у місті, обладнаному для людей. Бо автобус створений проти них :)

Автовокзал - квиток - 5 хвилин до відправлення - вбігаю - потрапляю в пекло. Тепер я знаю, найбільші грішники після смерті потрапляють в міжміський автобус і їздять на ньому вічно, а зовсім не в гарячий котел. Бо гарячий котел - це джакузі, в порівнянні із цим)))))))

Перше, що примушує задуматись чи варто сідати - аромат. Різкий, удушливий запах старості, перегару і котлет - навіть не знаю, що із цього всього гірше...

Запевняю себе, що я не з лякливих, заходжу, шукаю своє місце, вказане на квитку. І тут: "Та сідайте, де хочете, тут ніхто не займає своє місце!" На це мій мозок видав: "Error".

Моє місце виявилось поруч із відкритим люком, що давав надію на ковток свіжого повітря в дорозі, АЛЕ через прохід від мене виявилась жінка... з немовлям (забігаючи на перед скажу, що люк був зачинений, всупереч здоровому глузду і відсутності будь-яких протягів).

Описуючи салон засобу пересування (бо автобус, в моєму розумінні, відрізняється від того, чим я подорожувала) важко переоцінити всю сюрреалістичність пануючого несмаку: бордові (або як зараз модно, кольору марсала) вигорівші занавіски з китицями і помпонами - на усіх вікнах і арці за водієм, там само висить КИЛИМ такого ж кольору, явно придбаний ще бабусею немолодого водія. І в довершення - звичайно, м'які іграшки, що як повішеники, маячать на лобовому склі. Відчуття я би порівняла із почуттями на атракціоні жахів. 

Єдине, за що я вдячна цій поїздці - новий пост, який почала писати ще в дорозі, нова знайома із Рівненщини - моя сусідка, що розділила всі ці тягощі, а також, остаточне переконання у тому які ми відсталі від цивілізації.

Ну от скажіть, невже так важко не пити алкоголю перед поїздкою? Чи заслужили ваша ж дитина три години мучитися від задухи і відсутності повітря, через ваше незнання фізики, а ваш онук задихався - бо ви три години не можете прожити без КОТЛЕТ, а про душ ви взагалі забули ще 5 років тому?

Ну чи дійсно хоче ваша дівчина, щоб весь автобус знав найінтимніші подробиці того, що її чекає при вашій зустрічі?

Невже так багато розуму потрібно, щоб зняти сумку з плеча аби не товкти нею усіх сидячих біля проходу?

Це елементарна вихованість, якої у переважної більшості із нас немає. То чи заслужили ми своєю абсолютною зневагою до особистого простору інших нормального відношення до себе? Чистих, зручних автобусів, рівних доріг, ввічливих водіїв? Якщо ми зневажаємо себе, чому нас мають поважати інші?

Не подумайте, що я ханжа, або всім невдоволена по життю, просто хочеться, щоб усім жилося краще!

Тримайте тіло і думки в чистоті і бережіть коханих!

Про Лесю і Леся

Ні! я жива! Я буду вічно жити!

Я в серці маю те, що не вмирає.

Леся Українка

 

Почну, мабуть, із далеку... про Львів. Про Львів я можу згадувати, говорити, писати як завгодно довго і так часто, як це тільки можливо. Це місто – моєї душі, це місто, де було підкорене моє серце, де залишилось моє серце. І за будь-якої нагоди, я ладна повертатись туди знову і знову, щоб хоч трошечки прогулятись вже рідними вуличками, щоб хоч на хвилинку торкнутись бруківки, хоч на мить - надихатись цим повітрям… Бо навіть повітря для мене там особливе - у ньому і захоплюючі історії, і легенди минулого, і шалений драйв сучасності, і все це змішане із ароматом кави і запахом книжкових сторінок. Я навіть, коли просто згадую цю атмосферу – шкірою пробігають мурахи, серце починає битися швидше, і пашить обличчя – чи це не кохання?

А на сьогоднішні спогади про Львів мене надихнув Google :) Бо нагадав, що сьогодні річниця дня народження двох великих українців: перша – моя землячка Леся Українка, другий – львів’янин Лесь Курбас. І, можливо, я би і не надала цьому факту великого значення, якби саме цей «дует» Лесі і Леся не подарував мені найсильніші враження в останній подорожі до Львова. І я, яка не писала вже з півроку, відчула, що таки маю цим поділитись.

Отже, жовтень, перший лінивий ранок у Львові. За вікном яскраве, зовсім не жовтневе, сонечко. Виходимо із будинку у пошуках сніданку, і, ступивши три кроки з під’їзду, потрапляємо прямісінько в телекамеру. Місцеве львівське телебачення знімає сюжет про Леся Курбаса на вулиці названій в його честь. Журналіст задає нам кілька питань про те, чи знаємо ми хто це, що він зробив і чим прославився, а також зауважує, що в сусідньому від нашого будинку знаходиться театр імені режисера. Злегка спантеличені від таких ранкових пригод ми йдемо по каву, снідаємо, годуємо голубів у сквері, дихаємо повітрям кохання і свободи, і вже вкотре розчаровуємось, бо на запланований час нашого перебування вистав в Оперному театрі не заплановано.

За кілька днів розміреного перебування у місті Лева, дорогою додому спонтанно вирішуємо урізноманітнити наше дозвілля походом в театр (коли він розташований у сусідньому будинку – гріх прогавити таку нагоду). І вже за годину ми переступили поріг, на перший погляд, непримітного і занедбаного театру. Того вечора у Львівському академічному театрі імені Леся Курбаса давали виставу в трьох колядах «Лісова пісня», саме так, за Лесею Українкою.

Зізнатись чесно, я не покладала особливих сподівань на цю виставу. Особливо, коли нас провели на наші місця – вони виявились прямо на підмостках. Так-так, за сцену у театрі слугує центр зали, навколо якого стоять стільці і лави, вкриті тканими ліжниками, частина із них розташована прямо на підмостках. За час, що лишався до вистави, я роздивлялася облуплені стіни, балкони, стелю, на яких ще збереглися залишки ліпнини і розписів неймовірної краси, вдихала вогке повітря, що пахне побілкою, спостерігала за публікою, що збиралася на виставу.

Глядачі, вони варті окремої уваги. Зал театру невеличкий, місць на сорок, не більше, але зайняті вони дуже різними людьми: тут були і молоді дівчата, і старші жінки з подружками або чоловіками, і закохані парочки, і навіть іноземець із коханою-українкою. А найбільше мене вразили чоловік із дружиною поважного віку, які поволі займали свої місця - дідусь на милицях і бабуся у лакованих чорних туфлях-«лодочках». Вони були дуже гармонійні, світлі, турботливі і закохані - аж защемило серце, такі вони заворожуючі.

І раптом повністю вимкнулось світло… настала німа тиша… і з цієї суцільної, майже матеріальної, тиші і темряви з усіх боків залунали колядки, ніби затягуючи глядача, занурюючи його у вир подій з перших звуків. І коли нарешті увімкнулося світло, разом із ним з’явилося відчуття причетності до подій, а не їх споглядання.

Я не буду переказувати сюжет, бо він усім відомий із шкільних років, хіба що трохи усучаснений, я не розказуватиму подробиць, раптом хтось захоче побачити на власні очі, однак, я мушу описати емоції. Бо простою виставою це не назвати, це було чарівне дійство, яке відбувалося не просто на сцені посередині зали, воно відбувалося навколо глядачів, перед глядачами, разом із глядачами. Адже, глядачі разом з акторами сміялися і співали, вболівали за Мавку і витягали Лукаша із болота, а під кінець вистави – плакали. А потім довго-довго аплодували стоячи. І в холі хтось потихеньку забирав верхній одяг з гардеробу, пані з лакованих «лодочох» перевзувалася у зручні тапочки, хтось викликав таксі, але у всіх був один і той самий задумливий і вдячний вираз обличчя. А чи не найкраща подяка для акторів вдячність глядача?

 

P.S.: якщо ви колись будете у величному місті Лева - відвідайте виставу Лесі Українки у театрі Леся Курбаса – це приголомшливе поєднання.

І… з Днем народження Лесю і Лесе! Дякую за спогади.

Браво, Ніно!

"Віддай людині крихітку себе. 

За це душа поповнюється світлом"

Ліна Костенко

Сьогодні видався один із небагатьох днів, коли є стільки емоцій, щоб поділитися з усім світом, але не вистачає слів, щоб це зробити. І це все завдяки одній-єдиній жінці... неперевершеній Ніно Катамадзе, на концерт котрої ми ходили. Хоча, мабуть, правильніше було би сказати, що ми побували у неї в гостях, і це була справжня грузинська гостинність у центрі Житомира.

Це був виступ, коли мурахи слонами бігали по шкірі із першої і до останньої ноти, бо слова тут не мали жодного значення - в залі панувала любов. Любов до музики, любов до глядача, любов до усього світу.

Харизматична, щира, сонячна Ніно подарувала шматочок серця і душі кожному, хто прийшов на концерт, і від цього щасливих людей одразу побільшало.

Для мене справжність мистецтва визначається емоціями, які воно здатне викликати - за сьогоднішній концерт я разів шість плакала і безліч разів посміхалася. І продовжувала посміхатися ще дуже довго після його закінчення. І дорогою із театру мені чи не вперше після концерту не хотілося його обговорювати, навпаки хотілося помовчати, якомога довше залишити ці емоції в собі, зігрітися від них, наповнитися ними. 

Це був не просто концерт, це було маленьке диво у виконанні великої жінки!

Браво, Ніно!

Ранкова ода каві

Когда введут налог на солнечный свет,
И мы будем, как кошки, гулять по ночам,
Я зайду по пути в небольшое кафе
И выпью кофе. (ц)

Якби у сучасному світі не існувало культу кави, то я би його заснувала і очолила рух кавоманів.

Як можна не любити цей густий п’янкий аромат, який розстеляється квартирою зранку і знаменує початок нового чудового дня? Що може бути краще, ніж зігрівати руки філіжанкою смачного напою цими вже прохолодними ранками і спокійно спостерігати за метушливою вулицею через вікно? Що може доповнити ласкаві промені ранкового сонця або подарувати внутрішню теплу посмішку, як не кава?

Особливого шарму цьому напою додає сам ритуал заварювання кави, коли вода і мелені зерна знайомляться, беруться за руки і починають свій танок у турці, зливаючись в одне ціле. Я думаю, що вони танцюють танго, тому таким бадьорливим, сповненим пристрасті виходить напій. І переливаючись у чашку, цей фантастичний тандем, ніби заполоняє весь простір навколо, потрапляє в легені, і самим тільки ароматом зігріває зсередини.

Кава не терпить метушні. Від першого ковточка до останньої краплі потрібно смакувати і насолоджуватись, і обов’язково захоплюватись – тоді відкриються нові нотки, тендітні грані смаку і насолоди. Це свого роду п’ять хвилин медитації, коли із кожним новим ковточком можна поринути у внутрішні діалоги, сподівання, плани і мрії. А після останнього - потрібно кілька хвилин просто посидіти, насолоджуючись післясмаком надії.

І ось тепер бадьорим, натхненним і щасливим йди завойовувати світ!

Любіть каву і бережіть коханих!

Мало каші з'їв

Якщо ви не любите банальностей, ненавидите дітей або вважаєте, що в нашій країні є комерція, то далі можна не читати, бо писати я буду банальні речі про дітей, совість і сферу продажу.

За давно усім відомою і заїждженою істиною як виховувати дітей найкраще знають ті, хто їх немає, як будувати стосунки – розлучені… ну і так далі. Так, своїх власних дітей я не маю і таки навіть не уявляю як це, що це і з чим його їдять. А іноді трапляється щось таке, що я впадаю в ступор – як виховати дитинку, щоби і вона поводилася гідно, і при цьому вкласти в неї стільки розуму і мудрості, щоб не скористалися нею.

Одна ситуація, яка сталася майже тиждень тому, не дає мені спокою досі, і, мабуть, поки не поділюся цим із багатьма-багатьма людьми, я не заспокоюсь.

Отже, година десята вечора, не так багато магазинів, що працюють у цей час, а купити дещо із продуктів додому потрібно, тому заходимо в один такий малюсінький магазинчик, що знаходиться в підвалі в самому центрі міста. Магазин – один із тих, де є всього і потрошку, тоді, коли треба. Стаємо в чергу за маленьким хлопчиком років восьми-дев’яти, перед ним галасливі компанії: хлопці – за кавою, дівчата – за пивом (якби дивно це не здавалося). Чекати, як і багато хто, я не люблю, тому нуджуся – вивчаю найближчу вітрину, з молочними продуктами. Далі спостерігаємо таку картину: хлопчик, що перед нами, просить пакет молока «із сонечком». Пакетів із сонечком на вітрині тільки два і обидва із кефіром, продавчиня спокійненько дістає один із них, вкладає його у пакетик тильною стороною, так що дитині не видно напису, віддає решту… Звичайно, хлопчик не перевіряючи пакет, збирається виходити.

Навіть зараз, коли згадую, із шлунку до грудної клітини піднімається пекучий клубок злості і зневаги. Опанувавши себе, хлопчику ми підказали перевірити напис, і він пішов із магазину з молоком, хоч і «без сонечка». Продавець не виявила жодного здивування і навіть не вибачилася перед дитиною.

Зробивши всі закупи, ми вийшли із магазину із двояким відчуттям: з однієї сторони – дитині ми допомогли, а з іншої – почувалися відразливо через поведінку цієї, з дозволу сказати, пані.

І от сьогодні я нарешті сформулювала для себе внутрішнє запитання, яке мене мучило усі ці дні, бо я майже впевнена, що якби ця дитина замість молока принесла додому кефір, то його по голові би не погладили, а можливо, навіть і насварили би, що приніс не те. Мене дивує, що вся система виховання і вдома, і в школі, і в художній літературі, побудована так, щоби навчати дітей гарно поводитися, слухатися дорослих, але чомусь зовсім не готує дітей до того, що довкола досить багато людей, тих самих дорослих, які можуть не гідно поводитися по відношенню до дитини.

Дітей не забувають навчати, що виливати манну кашу із вікна дядькові на капелюха – це погано, але чомусь забувають вчити, що можуть зустрічатися і тітоньки, які паритимуть їм кефір замість молока.

Я розумію, що до усіх ситуацій в житті дитину не підготуєш, а дещо вона й сама має пережити, щоби набратись досвіду, загартувати характер, розумію мозком, не серцем. І одному тільки дивуюсь, цій модній тенденції раннього інтелектуального розвитку дітей, у збиток їх фізичному вихованню і адаптації до суворої реальності. Чому важливіше, щоб дитина в три роки знала дві іноземні мови, але в десять залишалася надто боязкою і сором’язливою у спілкуванні з людьми? Так, батьки не можуть бути поруч і опікати дитину все життя, але можуть принаймні підготувати чадо до того, що може чекати його в майбутньому. Адже в спілкуванні з такими «тьотями» потрібна зовсім не французька мова.

Любіть дітей і бережіть коханих!