Не лякайте своїх дітей, будь ласка! Ніколи! Ні бабайками, ні поганими тьотями і дядями.
Можна читати і подумати: "Та що ти там собі знаєш у вихованні дітей, ніби у тебе діти є!". Якщо ви не готові до правди - далі можете не читати, якщо готові, то таки дещо я розумію. Дітей лякати не можна!
Нещодавно в одному із будівельних магазинів, ми чекали поки нам запакують обраний товар, до слова, довго чекали, хвилин тридцять. По магазину гуляли дружина з донькою консультанта, що нас обслуговував. Дитина все поривалася до тата, а мама не могла із нею впоратися. Нічого кращого, ніж: "Стій! А то, он бачиш тьотю - вона зараз покладе тебе у сумку і забере із собою!" дівчина не вигадала. Як правило, я в такі ігри не граюся і не втручаюся, але так як під "тьотею" розуміли мене, то я не витримала і сказала горе-матусі, що лякати дітей - не педагогічно, а дитині - що я нікуди не збираюся її забирати. Але в цей момент дівчинка мене вже не чула - вона вклякла на місці з відкритим ротом і переляканими очима дивилася на мене знизу вверх.
Матуся забрала дитинку і мовчки ретирувалася задки із відділу, і до нашого відходу більше не з'являлася.
Чому мене це зачепило? Бо, по-перше, я зовсім не схожа на Бабу Ягу, якою можна лякати дітей, принаймні, дуже хочеться в це вірити.
А, по-друге, я згадала, як мене лякав в дитинстві поштар, що приносив дідусеві пошту і пенсію. І який то був жах для маленької дитини усвідомлювати, що її можуть забрати від батьків.
Мені на той час було років 2-3, але цю ситуацію я запам'ятала до кінця своїх днів. Коли ти сидиш у подвір'ї, вариш кашку із пісочку і водички, нікого не чіпаєш, і тут приходить величезний, товстезний поштар, з червоним обличчям і бездонною поштовою сумкою і каже: "Така хазяйка мені теж вдома потрібна, ходи я тебе заберу до себе, будеш готувати мені обід!"
Сказати, що я від нього ховалася вдома років до шести і тепер до віку буду ненавидіти Пєчкіна з "Простоквашино" - нічого не сказати.
Сусідський хлопчик, якого регулярно тато лякає, що за погану поведінку закриє на п'ятому поверсі за решіткою - ні з ким з п'ятого поверху не вітається, а іноді навіть втікає.
А донька знайомої, якій вже 13-14 - боїться сама ходити в школу і зі школи, бо в дитинстві її лякали маньяками.
Ніколи-ніколи-ніколи не лякайте своїх дітей! Найстрашніше для них у цій ситуації не те, що їх можуть кудись забрати, і навіть не те, що вони у майбутньому будуть боятися дядь, тьоть, міліціонерів, а те, що в цей момент ви ДОБРОВІЛЬНО їх віддаєте, тільки тому, що не вмієте домовитись із дитиною. Ви не цінуєте свою дитину, а значить не любите її, бо ось так от запросто віддаєте якійсь тьоті.
Це життя і так страшне і несправедливе, а кожна дитина виросте і стикнеться із купою несправедливості, страхів, розчарувань і випробовувань - забезпечте їй хоча би щасливе дитинство, в якому її люблять і ніколи нікому нізащо не віддадуть. Не розчаровуйте своїх дітей - любіть їх!
Бережіть коханих!
Можна читати і подумати: "Та що ти там собі знаєш у вихованні дітей, ніби у тебе діти є!". Якщо ви не готові до правди - далі можете не читати, якщо готові, то таки дещо я розумію. Дітей лякати не можна!
Нещодавно в одному із будівельних магазинів, ми чекали поки нам запакують обраний товар, до слова, довго чекали, хвилин тридцять. По магазину гуляли дружина з донькою консультанта, що нас обслуговував. Дитина все поривалася до тата, а мама не могла із нею впоратися. Нічого кращого, ніж: "Стій! А то, он бачиш тьотю - вона зараз покладе тебе у сумку і забере із собою!" дівчина не вигадала. Як правило, я в такі ігри не граюся і не втручаюся, але так як під "тьотею" розуміли мене, то я не витримала і сказала горе-матусі, що лякати дітей - не педагогічно, а дитині - що я нікуди не збираюся її забирати. Але в цей момент дівчинка мене вже не чула - вона вклякла на місці з відкритим ротом і переляканими очима дивилася на мене знизу вверх.
Матуся забрала дитинку і мовчки ретирувалася задки із відділу, і до нашого відходу більше не з'являлася.
Чому мене це зачепило? Бо, по-перше, я зовсім не схожа на Бабу Ягу, якою можна лякати дітей, принаймні, дуже хочеться в це вірити.
А, по-друге, я згадала, як мене лякав в дитинстві поштар, що приносив дідусеві пошту і пенсію. І який то був жах для маленької дитини усвідомлювати, що її можуть забрати від батьків.
Мені на той час було років 2-3, але цю ситуацію я запам'ятала до кінця своїх днів. Коли ти сидиш у подвір'ї, вариш кашку із пісочку і водички, нікого не чіпаєш, і тут приходить величезний, товстезний поштар, з червоним обличчям і бездонною поштовою сумкою і каже: "Така хазяйка мені теж вдома потрібна, ходи я тебе заберу до себе, будеш готувати мені обід!"
Сказати, що я від нього ховалася вдома років до шести і тепер до віку буду ненавидіти Пєчкіна з "Простоквашино" - нічого не сказати.
Сусідський хлопчик, якого регулярно тато лякає, що за погану поведінку закриє на п'ятому поверсі за решіткою - ні з ким з п'ятого поверху не вітається, а іноді навіть втікає.
А донька знайомої, якій вже 13-14 - боїться сама ходити в школу і зі школи, бо в дитинстві її лякали маньяками.
Ніколи-ніколи-ніколи не лякайте своїх дітей! Найстрашніше для них у цій ситуації не те, що їх можуть кудись забрати, і навіть не те, що вони у майбутньому будуть боятися дядь, тьоть, міліціонерів, а те, що в цей момент ви ДОБРОВІЛЬНО їх віддаєте, тільки тому, що не вмієте домовитись із дитиною. Ви не цінуєте свою дитину, а значить не любите її, бо ось так от запросто віддаєте якійсь тьоті.
Це життя і так страшне і несправедливе, а кожна дитина виросте і стикнеться із купою несправедливості, страхів, розчарувань і випробовувань - забезпечте їй хоча би щасливе дитинство, в якому її люблять і ніколи нікому нізащо не віддадуть. Не розчаровуйте своїх дітей - любіть їх!
Бережіть коханих!
Немає коментарів:
Дописати коментар