Браво, Ніно!

"Віддай людині крихітку себе. 

За це душа поповнюється світлом"

Ліна Костенко

Сьогодні видався один із небагатьох днів, коли є стільки емоцій, щоб поділитися з усім світом, але не вистачає слів, щоб це зробити. І це все завдяки одній-єдиній жінці... неперевершеній Ніно Катамадзе, на концерт котрої ми ходили. Хоча, мабуть, правильніше було би сказати, що ми побували у неї в гостях, і це була справжня грузинська гостинність у центрі Житомира.

Це був виступ, коли мурахи слонами бігали по шкірі із першої і до останньої ноти, бо слова тут не мали жодного значення - в залі панувала любов. Любов до музики, любов до глядача, любов до усього світу.

Харизматична, щира, сонячна Ніно подарувала шматочок серця і душі кожному, хто прийшов на концерт, і від цього щасливих людей одразу побільшало.

Для мене справжність мистецтва визначається емоціями, які воно здатне викликати - за сьогоднішній концерт я разів шість плакала і безліч разів посміхалася. І продовжувала посміхатися ще дуже довго після його закінчення. І дорогою із театру мені чи не вперше після концерту не хотілося його обговорювати, навпаки хотілося помовчати, якомога довше залишити ці емоції в собі, зігрітися від них, наповнитися ними. 

Це був не просто концерт, це було маленьке диво у виконанні великої жінки!

Браво, Ніно!

Ранкова ода каві

Когда введут налог на солнечный свет,
И мы будем, как кошки, гулять по ночам,
Я зайду по пути в небольшое кафе
И выпью кофе. (ц)

Якби у сучасному світі не існувало культу кави, то я би його заснувала і очолила рух кавоманів.

Як можна не любити цей густий п’янкий аромат, який розстеляється квартирою зранку і знаменує початок нового чудового дня? Що може бути краще, ніж зігрівати руки філіжанкою смачного напою цими вже прохолодними ранками і спокійно спостерігати за метушливою вулицею через вікно? Що може доповнити ласкаві промені ранкового сонця або подарувати внутрішню теплу посмішку, як не кава?

Особливого шарму цьому напою додає сам ритуал заварювання кави, коли вода і мелені зерна знайомляться, беруться за руки і починають свій танок у турці, зливаючись в одне ціле. Я думаю, що вони танцюють танго, тому таким бадьорливим, сповненим пристрасті виходить напій. І переливаючись у чашку, цей фантастичний тандем, ніби заполоняє весь простір навколо, потрапляє в легені, і самим тільки ароматом зігріває зсередини.

Кава не терпить метушні. Від першого ковточка до останньої краплі потрібно смакувати і насолоджуватись, і обов’язково захоплюватись – тоді відкриються нові нотки, тендітні грані смаку і насолоди. Це свого роду п’ять хвилин медитації, коли із кожним новим ковточком можна поринути у внутрішні діалоги, сподівання, плани і мрії. А після останнього - потрібно кілька хвилин просто посидіти, насолоджуючись післясмаком надії.

І ось тепер бадьорим, натхненним і щасливим йди завойовувати світ!

Любіть каву і бережіть коханих!

Мало каші з'їв

Якщо ви не любите банальностей, ненавидите дітей або вважаєте, що в нашій країні є комерція, то далі можна не читати, бо писати я буду банальні речі про дітей, совість і сферу продажу.

За давно усім відомою і заїждженою істиною як виховувати дітей найкраще знають ті, хто їх немає, як будувати стосунки – розлучені… ну і так далі. Так, своїх власних дітей я не маю і таки навіть не уявляю як це, що це і з чим його їдять. А іноді трапляється щось таке, що я впадаю в ступор – як виховати дитинку, щоби і вона поводилася гідно, і при цьому вкласти в неї стільки розуму і мудрості, щоб не скористалися нею.

Одна ситуація, яка сталася майже тиждень тому, не дає мені спокою досі, і, мабуть, поки не поділюся цим із багатьма-багатьма людьми, я не заспокоюсь.

Отже, година десята вечора, не так багато магазинів, що працюють у цей час, а купити дещо із продуктів додому потрібно, тому заходимо в один такий малюсінький магазинчик, що знаходиться в підвалі в самому центрі міста. Магазин – один із тих, де є всього і потрошку, тоді, коли треба. Стаємо в чергу за маленьким хлопчиком років восьми-дев’яти, перед ним галасливі компанії: хлопці – за кавою, дівчата – за пивом (якби дивно це не здавалося). Чекати, як і багато хто, я не люблю, тому нуджуся – вивчаю найближчу вітрину, з молочними продуктами. Далі спостерігаємо таку картину: хлопчик, що перед нами, просить пакет молока «із сонечком». Пакетів із сонечком на вітрині тільки два і обидва із кефіром, продавчиня спокійненько дістає один із них, вкладає його у пакетик тильною стороною, так що дитині не видно напису, віддає решту… Звичайно, хлопчик не перевіряючи пакет, збирається виходити.

Навіть зараз, коли згадую, із шлунку до грудної клітини піднімається пекучий клубок злості і зневаги. Опанувавши себе, хлопчику ми підказали перевірити напис, і він пішов із магазину з молоком, хоч і «без сонечка». Продавець не виявила жодного здивування і навіть не вибачилася перед дитиною.

Зробивши всі закупи, ми вийшли із магазину із двояким відчуттям: з однієї сторони – дитині ми допомогли, а з іншої – почувалися відразливо через поведінку цієї, з дозволу сказати, пані.

І от сьогодні я нарешті сформулювала для себе внутрішнє запитання, яке мене мучило усі ці дні, бо я майже впевнена, що якби ця дитина замість молока принесла додому кефір, то його по голові би не погладили, а можливо, навіть і насварили би, що приніс не те. Мене дивує, що вся система виховання і вдома, і в школі, і в художній літературі, побудована так, щоби навчати дітей гарно поводитися, слухатися дорослих, але чомусь зовсім не готує дітей до того, що довкола досить багато людей, тих самих дорослих, які можуть не гідно поводитися по відношенню до дитини.

Дітей не забувають навчати, що виливати манну кашу із вікна дядькові на капелюха – це погано, але чомусь забувають вчити, що можуть зустрічатися і тітоньки, які паритимуть їм кефір замість молока.

Я розумію, що до усіх ситуацій в житті дитину не підготуєш, а дещо вона й сама має пережити, щоби набратись досвіду, загартувати характер, розумію мозком, не серцем. І одному тільки дивуюсь, цій модній тенденції раннього інтелектуального розвитку дітей, у збиток їх фізичному вихованню і адаптації до суворої реальності. Чому важливіше, щоб дитина в три роки знала дві іноземні мови, але в десять залишалася надто боязкою і сором’язливою у спілкуванні з людьми? Так, батьки не можуть бути поруч і опікати дитину все життя, але можуть принаймні підготувати чадо до того, що може чекати його в майбутньому. Адже в спілкуванні з такими «тьотями» потрібна зовсім не французька мова.

Любіть дітей і бережіть коханих!

Сповідь провінціалки

Хоч народилась я в Житомирі, рідним для себе вважаю Київ.

Люблю Київ, тому що він пахне свободою… ну ще, звичайно, автомобільними вихлопами, плавленим асфальтом, цвітінням каштанів, дорогими парфумами і сльозами розпачу провінціалів, що приїхали «пакарять сталіцу».

Люблю Київ, тому що щоразу, гуляючи його вулицями, відкриваєш місто по-новому: то метушливим і байдужим, то величним і тихим, але завжди рідним.

Найбільше тут мене приваблює, мабуть, те, що Київ увібрав у себе різноманіття епох, культур, стилів, багатство різних мов, які тут можна почути, і так органічно поєднав їх в одну. Бруківка і зелень, каміння і скло – тут перемішалося все: від китайських сланців до носовичків від Gucci. І в цьому його огидність, але у цьому ж і його краса.

І не потрібно думати, що це місто жахливе тільки тому, що ламає деяких людей, що не кожен може вхопити і втримати свій «щасливий квиток у майбутнє». Бо тут такий шанс пропонується кожному. Жахливіше, як на мене, те місто, яке такого шансу не дає нікому або вручає лише обраним… тим, кого вибере саме.

Київ і мене прийняв не з першого разу, але коли це сталося – я поринула в міцні і ніжні обійми, варті витрачених часу і зусиль. І немає жодного іншого відчуття, як відчуття розриваючого на шмаття щастя, коли, повертаючись у столицю, на в’їзді читаєш: «Ласкаво просимо додому!», і відчуваєш, що це таки твій дім. Бо за ті кілька років, що я прожила у Києві, я жодного разу у свою адресу не почула славнозвісне: «Панаєхала!» від киян (ну хіба що жартома), а от від земляків презирливе і зверхнє: «що давно сталічнай стала?!» кинуте в обличчя, як брудна ганчірка – регулярно.

Хтось звичайно може називати Київ пихатим і відразливим, незатишним і надто гамірливим, але якщо відхилитись від звичних туристичних маршрутів і відкрити серце його вуличкам і паркам, то неможливо в нього не закохатися. І кохання це – на все життя.

І неважливо чи буду я жити в Києві, чи деінде - він назавжди буде в моєму серці, і завжди я буду приїжджати сюди, як додому. Бажаю кожному знайти таке місце на Землі, де душа буде сповнюватись гармонією, а серце – затишком.

Бережіть коханих!

Гра на струнах душі

Зізнаюсь чесно: я люблю потанцювати, але ніколи не відносилась до любителів електронної музики і ніколи не схиляла голову перед визнаними метрами «електроніки». Мені цей жанр чужий і незрозумілий, іноді навіть дратуючий. Саме із цієї причини до походу на виступ гурту «ONUKA» я ставилася із великою долею скептицизму. І тут саме час для «але»… J

Так от, АЛЕ вчора я змінила свою думку, бо виявилося, що електроніка може бути приємною, милозвучною, одним словом, її можна полюбити, ну або принаймні не ненавидіти. І все це завдяки вищезгаданій «ONUKA». Коли на сцені один за одним з’являються синтезатор, кобза, електронні барабани, тромбони - виникає німе питання: «І як це буде разом грати?» Лунають перші акорди… і на стільки органічно звучать, на перший погляд, не сумісні речі, що вже й не дивуєшся, коли з’являється трембіта або сопілка, просто насолоджуєшся. Мимоволі заплющуєш очі і в уяві чарівним чином зринають картини то нескінченно зелених Карпатських полонин, то урбаністичні картини міста, що постійно у русі, то абстрактні метаморфози; тіло перестає тобі належати, і починає рухатись в ритмі музики, яка проникає і наповнює кожну клітинку тебе.

Ще одна важлива річ – учасники гурту по-справжньому люблять те, що вони роблять і дійсно кайфують від того, як вони це роблять. Ти дивишся, слухаєш, рухаєшся і відчуваєш, що в кожну ноту, в кожен звук вкладена частинка не тільки таланту, а й самої душі, одразу й самому хочеться творити.

Ось концерт закінчується, відзвучало дві композиції на біс, ти виходиш із залу, йдеш вулицею, і в голові у тебе ще й досі звучать частинки виступу, а в душі теплий клубочок отриманої щойно потужної енергії, а в серці – гордість за те, що такі таланти живуть із тобою в одній країні. І знаєте, я вважаю, що те, що робить цей гурт набагато патріотичніше, ніж усі гучні гасла промовлені псевдопатріотами, адже викликати стільки трепету до кобзи чи трембіти, примусити їх звучати сучасно – це величезна праця і надзвичайний талант.

Любіть українське і бережіть коханих!

Драбинка в небо

Бувають такі моменти в житті, коли конче необхідно кудись їхати, немає значення куди їхати, чим і для чого, головне - дорога. Аби тільки за вікном змінювалася картинка: ліси, села, поля, міста; і так до болю в очах дивитися, дивитися, дивитися... Дивитися і думати думки, дивитися і не думати взагалі, слухати музику, спати, читати книжку, знову дивитися, розмовляти, мовчати і знову дивитися. І яке ж це невимовне щастя мати в житті людину, яка на твоє: «Хочу їхати...» відповідає: «То давай у Львів». І от вже через тиждень – поля, міста, ліси...і воно – величне місто Лева.

Львів я люблю заочно із самого дитинства. Там навчалися мої батьки і завжди згадували ці часи із особливою теплотою і щирим захопленням. Скільки історій смішних і романтичних ми чули із братом за сімейними вечерями! В моїй уяві Львів – казкове місто, кожна вуличка якого приховує якусь цікавинку, кожен будинок – свою таємницю, і, мабуть, кожна бруківочка має свою історію, щоб нам розказати.

Львів зустрів нас прохолодним, але сонячним ранком, зігрів дитячими спогадами і смачним сніданком із рятівною кавою J А далі було випадкове знайомство із милим єврейським дідусем на найменшій площі Львова (за рекомендацією якого пізніше була куплена смачнюча «Медівка»), екскурсія старенькими затишними вуличками, обід-вечеря в колоритній «Криївці», надвечірок у «Домі легенд» і прогулянок містом - і все це тільки в перший день… Другий день став калейдоскопом затишних кав’ярень, різних смаколиків, прогулянок під дощем вуличками сповненими п’янких ароматів кави і шоколаду, розкоші музеїв і опери, теплих обіймів, веселих усмішок, неймовірних сюрпризів і здійснення однієї, але дуже значущої мрії…

Останнього дня поїздки, смакуючи свій сніданок в кав’ярні «Під клепсидрою», де на вході розташовані східці у небо, я збагнула, що свою «драбинку в небо» отримала напередодні. І найголовніше, що рухаючись нею вгору, мені не страшно, адже поруч є людина, яка підстрахує у будь-якій ситуації.

Бережіть коханих!

Если друг оказался вдруг...

Если кто-то сделал тебе плохо, не кидайся в бой и не спеши мстить, просто сядь на берегу реки и жди пока труп обидчика проплывет мимо… (ц)

Думаю, я не помилюсь, якщо скажу, що у кожного є люди в житті, від згадки про яких обличчя мимоволі осяюється посмішкою, а в районі сонячного сплетіння з'являється теплий клубочок спогадів. У мене так точно є і дуже багато. Хтось із цих людей зараз зі мною поруч, хтось далеко, а із кимось я вже не спілкуюся, але я щаслива, що вони були в моєму житті.

Серед таких людей є ті, кого я пам'ятаю стільки ж скільки пам'ятаю себе - мої друзі, з якими ми зустрічалися на літніх канікулах в бабусь і дідусів. Це друзі із дитинства, в якому не пригадуються похмурі дощові дні, а тільки сонячні і радісні.

Ми разом робили все: гралися, допомагали батькам, будували містки через рівчак, об’їдали сусідську черешню, отримували на горіхи, коли забували приглядати за молодшими :) Стільки усього разом переживали вперше: перший самостійний похід в магазин, перша касета «Металліки» на веранді, перші закоханості. І стільки ще всього приємного згадується: і посиденьки у дворі сільської школи, і як ловили хрущів під старою дичкою, і як пекли у вогнищі картоплю… А потім закінчувалось літо, ми роз’їжджалися по домівках і весь рік до наступного літа чекали нової зустрічі і нових пригод.

Із часом ці зустрічі ставали рідшими, а потім і взагалі припинилися із кимось зв’язок втратився, а хтось знаходився у соціальних мережах або при випадкових зустрічах. Але завжди ці люди жили, та й досі живуть у моїй пам’яті, як ті, що подарували море радості і веселощів.

Однак, одна людина сьогодні наснилася мені в кошмарі, і згадка про неї викликала зовсім інші емоції. Мій друг, який завжди був лідером у нашій «банді», найстаршим і однозначно найвеселішим серед нас. Мій друг тепер - офіцер російської армії. Мій друг, з яким ми витягали племінника, що шубовснув в озеро, тепер в соцмережі публікує фото з автоматом, підписуючи його: «Вєжлівиє люді». Мій друг, який прилітав через тисячі кілометрів до бабусі, тепер перетнув кордон моєї країни солдатським чоботом. Мій друг, з яким ми малювали «мапи скарбів» для молодших братів, тепер вбиває моїх співвітчизників. Мій друг тепер – ворог.

Я дуже довго не могла це визнати і прийняти, поки він не прийшов з автоматом до мого дому уві сні, і я усвідомила, що це може статися і наяву. І знаєте, що найдивніше в цій ситуації? Я його не ненавиджу, мені просто стало пусто. І ця пустота, яка утворилася всередині ниє, наче хворий зуб.

Я знаю, що в такій ситуації або навіть гіршій опинилася не одна. Адже, мабуть, кожен в нашій країні має когось рідного або близького по ту сторону барикад. Причини тому усім давно відомі і для мозку зрозумілі, ось як тільки примусити серце це зрозуміти?

Найважче – визнавати своє безсилля, нездатність вивести людину на діалог, бо спілкування нагадує спілкування із зомбі. І рано чи пізно руки опускаються, і вже не хочеться нічого доводити, не хочеться сваритися, не можеться злитися, бо це все марно, безрезультатно, безнадійно. Лишається тільки уповати на час. Тільки час розставить на свої місця і покаже, хто був правий, а хто винуватий, тільки час і, на жаль, незліченна кількість людських життів (хоча вже тоді буде неважливо з якого боку вони були, адже кожне людське життя безцінне). Напевне, тільки час зможе заповнити утворену порожнечу, новими людьми, новими спогадами, новим щастям… Просто треба набратись терпіння і чекати.

Чекайте і бережіть коханих!

"Я все еще люблю..."

Життя - дуже дивна річ, ніколи не знаєш напевне який сюрприз подарує. Сьогодні я отримала мегабонус: теплий весняний день був прикрашений не менш теплим концертом Тіни Кароль.

Хоча я би назвала його не концертом, а спектаклем. Дві години проникливої поезії, старих пісень в новому виконанні і нових, але не менш гідних композицій, дві години емоцій від сліз до посмішок, дві години мурашок по шкірі - яке може бути ще підтвердження справжності артиста? Тіна, вона не просто гарна і талановита, вона - щира і світла. З першої секунди шоу виникає відчуття, що вона промовляє саме до тебе, що вона дарує тобі «ключик від серця».

Перша частина концерту була дуже особиста, сентиментальна, і я все думала скільки ж потрібно духу, сил і мужності, щоб відкрити душу тисячам шанувальників, щоб щоразу на сцені все знову і знову переживати біль і страждання, втрати і розчарування. Друга ж частина була життєстверджуюча, місцями пристрасна, грайлива і навіть патріотична.

… дорогою додому я зрозуміла, коли ти ділишся горем – воно стає меншим, а коли ділишся радістю – вона примножується. Щастя в середині мене й дійсно побільшало. А ще побільшало впевненості у тому, що потрібно відкидати усі комплекси й умовності і просто кохати, бо кохати це і є жити.

Живіть! І бережіть коханих!

Велика новела про маленьке містечко

Бійся байдужих – вони не вбивають і не зраджують, але тільки з їхньої мовчазної згоди існує на землі зрада і вбивство. (ц)

Доброго дня! Мене звуть Тетяна. Я – поттероманка. Все почалося, коли хтось із друзів дав мені почитати першу книжку із "поттеріани". Потім вийшов перший фільм, а далі все, як в тумані, я з нетерпінням чекала кожні наступні книжку і фільм, а в перервах - переглядала попередні… J

Серйозно, я люблю казочку про Гаррі Поттера. Я прожила з цією фантастичною історією більше 15 років. Я закохалася в дивовижний світ чаклунів і чаклунок з перших сторінок. І хоч історія про "хлопчика, який вижив" закінчилася, коли я вже була доросла, я плакала читаючи останні рядки, тому що не хотіла із нею розлучатися. Саме з цієї причини, я не могла оминути увагою інші твори Джоан Роулінг.

В передчутті чогось, що знову подарує мені світлі емоції, я зупинила свій вибір на книжці "Несподівана вакансія". Я знала, що в ній не буде магічних заклять і перехоплюючих подих пригод, що в ній буде звичайне життя, звичайних людей, не прикрашене причудливими фокусами і фантазійними предметами. Але я не знала, що вже після прочитання перших кількох сторінок, замість дитячої доброї казки я опинюся в жорстокому, місцями огидному, дорослому світі.

Несподівано, Джоан Роулінг відкривається в іншій іпостасі: не магічної феї, що дарує шматочок чарів, а такої серйозної тітоньки, яка показує життя таким, яке воно є...

 Не буду переказувати сюжет, можливо хтось захоче прочитати сам, тільки скажу, що кілька разів хотілося закрити її і більше ніколи не повертатись, але тієї ж миті рука сама простягалася до книги, і я читала далі й далі. Вчора я перегорнула останню сторінку і несподівано для себе довго не могла прийти до тями… сьогодні зранку я все ще продовжувала прокручувати в голові сюжет, вчинки героїв, їх поведінку в різних ситуаціях, вигадувала, як би могли розвиватись події, як би поводилася я на місці кожного.

Мушу сказати, найбільше мою увагу привернула людська байдужість, зображена Роулінг. Вона - найжалюгідніша і найвідразливіша із людських вад, описаних  книзі. На жаль, байдужість зустрічається в реальному житті не рідше. Звідки вона з’являється?  Із чого проростає? Де та межа між здоровим егоїзмом і байдужістю?

Я не знаю відповіді на жодне із цих питань, маю лише певні здогади. А аналізуючи власну поведінку можу точно сказати, що у багатьох випадках я би лишалася такою ж незворушною, як і персонажі книги. І тут можна шукати собі виправдань, можна визнати цей факт, а мені захотілося зупинитися і спробувати зі сторони подивитися на себе, не просто задуматись, а щось змінити. На скільки я сильна духом, щоб це зробити – покаже час. Але вже те, що маленька книжечка про крихітне англійське містечко спонукає до таких роздумів, свідчить, що вона варта прочитання, і час я витратила не дарма.

Тож читайте і бережіть коханих!

"Шавки лают - караван идет"

Хай гавкають собаки –

на те вони й собаки.

Скажені їх атаки

нам глибоко байдужі.

Вони бояться, друже,

хорошої ломаки.

У кожного своє уявлення мети.

Собакам треба гавкати, а каравану – йти. (ц)

Я вже колись писала, що патріотизм не визначається «вишиванкою» на авто, якщо ти паркуєшся, як х**ло; жовто-блакитною стрічкою на наплічнику, якщо ти смітиш на вулиці; гучними гаслами в рупор, якщо ти продаєшся за гроші. Патріотизм – це готовність здійснити вклад у розвиток своєї країни, свого міста, себе, в першу чергу. Однак, важливі не тільки кінцеві результати, але й шлях яким їх досягли.

У мене дедалі більше складається враження, що є когорта людей, які застрягли в подіях півторарічної давнини, у кого «майдан» із вулиці перекочував у голову… якась «революція головного мозку». І революція не в розумінні змін, а в розумінні повного бедламу і хаосу. Не знаю, яке визначення їм дати. Ну як назвати людей, які сидячи десь у барі із кухольцем пива, б’ють себе у груди і кричать, що саме вони зробили революцію у країні, і саме завдяки ним Україна встане з колін. А що тепер, через півтора роки, вони роблять конструктивного? Змінювати країну на краще, в їхньому розумінні, це писати жалюгідні постики у соціальних мережах, косо-криво розмальовувати державною символікою смітники на вулицях, кричати, що «небесну сотню» зрадили не знаючи, певне, й п’яти прізвищ «героїв майдану»? Вишиватники? Урапатріоти? Як на мене, доволі влучно.

На превеликий жаль, це люди активні, однак або ліниві, або обділені інтелектуальними  здібностями, тому всі свої сили і ентузіазм спрямовують на боротьбу із вітряками. І, коли десь на горизонті замайорить  заклик «майдан зрадили!», готові на прапори порвати всіх і вся не розбираючи хто кричав, кого рвати, а головне за що. Цей пласт населення деструктивний, бо їх дії мають руйнівний ефект.

Та по-справжньому небезпечними є ті, хто принишк у стовпі пилу, що здіймається, коли «урапатріоти-вишиватники» біжать знищувати «зрадників майдану». Ці олігархічно-політичні підстилки вміло вигулькують із командою «фас» і з радістю і поповненими кишенями спостерігають за тим, як вовтузяться вищезгадані. Окрім винагороди матеріальної, отримують таке собі збочене душевне задоволення від жбурляння шматками бруду активістами один в одного. На перший погляд, підстилки також активісти, борці за права і свободи, за краще майбутнє і процвітаючу країну, ну і далі за списком, хоча насправді вони - борці за своє власне благополуччя, яке до процвітання країни не має жодного відношення. Їх дуже важко визначити, особливо, коли у тебе «революція головного мозку», ти бачиш тільки одну проблему занепаду країни – людей, на яких тебе натравили, і тобі не має часу і клепки зупинитися і розібратися в раціональності своїх дій.

Я свято вірила в те, що національна свідомість у нас пробудилася, що ми Революціонували до нового рівня побудови суспільства, більше не вірю. Бо бачу, що справжніми справами займаються ті, хто займався ними й два і п’ять років тому, а на хвилі всеохоплюючого екстазу від почуття всесильності народу над системою просто виринули ті, хто звик плисти за течією. Просто раніше вони плили за течією каламутного потічка, а зараз бовтаються на хвилях розбурханого океану, і це справляє на них враження самостійності плавання. Для того, щоб самостійно плавати варто було б самостійно думати і аналізувати.

Я не скажу нічого нового, але жити потрібно не минулим, а майбутнім. І тягнути за собою шлейф коктейлів молотова туди, де потрібно закачати рукава і працювати, це вірний шлях в прірву. Перш, ніж жбурнути в когось шматок лайна з чиєїсь подачі, варто було б хоч припустити можливість, що тобою скористались. Перш, ніж піти розбити вітрину «ворожої структури», варто було би задуматись, кому це вигідно. До того, як спаплюжити прапор, намалювавши його лівою ногою на облупленому  паркані, варто подумати чи несе це естетичну цінність. Що ви виховуєте патріотизм чи відвертий несмак, що прививаєте любов і повагу до національних символів чи цілковиту бездарність.
Для того, щоб стати нарешті цивілізованим суспільством, а не табуном уявно прогресивних патріотів, потрібно почати із себе і вирости перш за все над собою, а не над іншими, втоптавши їх у бруд. В усьому цьому заважають амбіції, заздрість і цілковита нездатність до самокритики.

Я вірю в наш потенціал, наша країна буде процвітаючою, але це станеться завдяки тим, хто  цілеспрямовано і методично буде віддавати свої сили, час і частинку душі, незважаючи на безпідставну критику оточуючих «донкіхотів».

Будьте справжніми патріотами і бережіть коханих! 

Французька весна

Ви ж, напевне, знаєте як я люблю французьке? Для мене Франція – чудова, магнетична країна, яка подарувала світу найвидатнішу законодавицю моди, найвитонченіший гумор, найромантичнішу мову і найсолодші поцілунки.

А знаєте, що моє улюблене місце в Києві – Софіївська площа? Саме на цьому місці моя душа сповнюється сил і запалу, саме тут мені хочеться танцювати і підспівувати собі у повний голос, незважаючи на натовп навколо, саме з цього місця почалася моя любовна історія із столицею.
А тепер уявляєте мій стан, коли «французьке» з’являється на Софіївській? J

Так от вчора на Софіївську площу прийшла «Французька весна» - щорічний фестиваль французької культури, який проходить в різних містах України. Цьогоріч він відкрився надзвичайним світловим шоу «Я – мрія!», яке перетворило стіни дзвіниці, самого собору і трапезної на символ нашого прагнення до свободи.

Дійство й справді було заворожуюче і надихаюче. Яскраві колажі, динамічні спалахи і картини продумані до найдрібніших деталей, синхронізовані із проникливим звуковим супроводом пробивали душу наскрізь. Старовинні стіни собору ніби ожили і показали свої спогади про події минулої зими, від чого до горла підкотився клубок власних спогадів, який так і норовів вилитись сльозами.
Вистава вийшла по-французьки витонченою, по-українськи сильною і глобально зрозумілою кожному. Автори, ніби промовляли «ми вас розуміємо», «ми вас підтримуємо», «ми – разом із вами».

І ось сьогодні, через добу, я сиджу із програмкою фестивалю, і мені дуже хочеться не розгубити цього заряду сил і почуття всесильності, які я отримала вчора. Хочеться, щоб ця французько-українська весна затрималася в душі надовго і надалі дарувала натхнення писати. Адже, слово – це дуже сильна зброя. Не забувайте про це.

І бережіть коханих!

Скарб

Сьогодні, перебираючи папери, я знайшла справжній скарб – свої записи майже трирічної давнини.

Ці записи були написані в той час, коли я переїхала в столицю, адаптація до нового життя проходила досить болюче, тому майже всі записки сумні, можна сказати, депресивні. Це не щоденник, це окремі історії життя, які часто навіть були не про мене… Думаю, об’єднавши їх однією сюжетною лінією, я колись напишу цілий роман у стилі Бегбедера J

Та є серед інших одна історія, яка має назву і єдина була написана на чиєсь прохання.  На прохання близької мені людини, яка зажди вірила в мій хист до «писання», яка підтримувала мене на відстані сотень кілометрів, для цієї людини була написана записка «Про щось хороше J». І нею мені хочеться поділитися з вами.

“Щось хороше – це щось світле і сонячне, воно – жовтого кольору. А ще воно родом із дитинства.

Ось, наприклад, сонечко я люблю з дитинства, бо тільки воно могло прогнати із гардин на вікнах дитячої величезного злого бегемота. Він з’являвся щовечора, кремезний страшний сидів посеред калюжі, дивився на мене злющими очима і відкривав пащу з рідкими зубами. І тільки наступав ранок – сонячне проміння його проганяло, а на гардинах знову залишалися тільки котики, які гуляли веселкою і посміхалися.
А ще щовесни, навіть зараз, коли я вже доросла, перше сонячне проміння щедро обсипає моє обличчя бронзовим ластовинням. В дитинстві мама казала, що веснянки з’являються у тих, кого любить сонечко. Дивно, але й досі мені від цього радісно…

«Мороз и солнце – день чудесный…» - так і є, адже у сонячні зимові дні здається, що воно світить звідусюди. Не тільки з неба, а й з кожної засніженої гілочки дерев, навіть виблискує під ногами і так приємно лоскоче очі, що мусиш мружитися і від цього мимоволі посміхатися.

А ще щось хороше – це сидіти в улюбленій кав’ярні, де майже пусто і дуже затишно, пити гарячий шоколад із корицею і спостерігати крізь вікно за метушливою вулицею. А ще краще у холодний день загорнутися в махровий халат, одягнути улюблені полосаті шкарпетки і валятися на дивані з улюбленою книжкою, або дивитися якийсь цікавий фільм.

Хороше – це усміхнені батьки, щаслива подруга, коханий чоловік… І скільки ще всього є хорошого – на цілий роман-епопею стане!”

Друзі, пам’ятайте, навколо нас дуже багато добра, просто іноді треба на хвильку зупинитися і озирнутися. Бережіть коханих!