Если кто-то сделал тебе плохо, не кидайся в бой и не спеши мстить, просто сядь на берегу реки и жди пока труп обидчика проплывет мимо… (ц)
Думаю, я не помилюсь, якщо скажу, що у
кожного є люди в житті, від згадки про яких обличчя мимоволі осяюється
посмішкою, а в районі сонячного сплетіння з'являється теплий клубочок спогадів.
У мене так точно є і дуже багато. Хтось із цих людей зараз зі мною поруч, хтось
далеко, а із кимось я вже не спілкуюся, але я щаслива, що вони були в моєму
житті.
Серед таких людей є ті, кого я
пам'ятаю стільки ж скільки пам'ятаю себе - мої друзі, з якими ми зустрічалися
на літніх канікулах в бабусь і дідусів. Це друзі із дитинства, в якому не
пригадуються похмурі дощові дні, а тільки сонячні і радісні.
Ми разом робили все: гралися,
допомагали батькам, будували містки через рівчак, об’їдали сусідську черешню,
отримували на горіхи, коли забували приглядати за молодшими :) Стільки
усього разом переживали вперше: перший самостійний похід в магазин, перша
касета «Металліки» на веранді, перші закоханості. І стільки ще всього приємного
згадується: і посиденьки у дворі сільської школи, і як ловили хрущів під старою
дичкою, і як пекли у вогнищі картоплю… А потім закінчувалось літо, ми
роз’їжджалися по домівках і весь рік до наступного літа чекали нової зустрічі і
нових пригод.
Із часом ці зустрічі ставали рідшими,
а потім і взагалі припинилися із кимось зв’язок втратився, а хтось знаходився
у соціальних мережах або при випадкових зустрічах. Але завжди ці люди жили, та
й досі живуть у моїй пам’яті, як ті, що подарували море радості і веселощів.
Однак, одна людина сьогодні наснилася
мені в кошмарі, і згадка про неї викликала зовсім інші емоції. Мій друг, який завжди був лідером у нашій «банді», найстаршим і однозначно найвеселішим
серед нас. Мій друг тепер - офіцер російської армії. Мій друг, з яким ми
витягали племінника, що шубовснув в озеро, тепер в соцмережі публікує фото з
автоматом, підписуючи його: «Вєжлівиє люді». Мій друг, який прилітав через
тисячі кілометрів до бабусі, тепер перетнув кордон моєї країни солдатським
чоботом. Мій друг, з яким ми малювали «мапи скарбів» для молодших братів, тепер
вбиває моїх співвітчизників. Мій друг тепер – ворог.
Я дуже довго не могла це визнати і
прийняти, поки він не прийшов з автоматом до мого дому уві сні, і я усвідомила,
що це може статися і наяву. І знаєте, що найдивніше в цій ситуації? Я його не
ненавиджу, мені просто стало пусто. І ця пустота, яка утворилася всередині ниє,
наче хворий зуб.
Я знаю, що в такій ситуації або навіть
гіршій опинилася не одна. Адже, мабуть, кожен в нашій країні має когось рідного
або близького по ту сторону барикад. Причини тому усім давно відомі і для мозку
зрозумілі, ось як тільки примусити серце це зрозуміти?
Найважче – визнавати своє безсилля,
нездатність вивести людину на діалог, бо спілкування нагадує спілкування із
зомбі. І рано чи пізно руки опускаються, і вже не хочеться нічого доводити, не
хочеться сваритися, не можеться злитися, бо це все марно, безрезультатно,
безнадійно. Лишається тільки уповати на час. Тільки час розставить на свої
місця і покаже, хто був правий, а хто винуватий, тільки час і, на жаль,
незліченна кількість людських життів (хоча вже тоді буде неважливо з якого боку
вони були, адже кожне людське життя безцінне). Напевне, тільки час зможе
заповнити утворену порожнечу, новими людьми, новими спогадами, новим щастям…
Просто треба набратись терпіння і чекати.
Чекайте і бережіть коханих!
Немає коментарів:
Дописати коментар