Не лякайте дітей!

Не лякайте своїх дітей, будь ласка! Ніколи! Ні бабайками, ні поганими тьотями і дядями.
Можна читати і подумати: "Та що ти там собі знаєш у вихованні дітей, ніби у тебе діти є!". Якщо ви не готові до правди - далі можете не читати, якщо готові, то таки дещо я розумію. Дітей лякати не можна!
Нещодавно в одному із будівельних магазинів, ми чекали поки нам запакують обраний товар, до слова, довго чекали, хвилин тридцять. По магазину гуляли дружина з донькою консультанта, що нас обслуговував. Дитина все поривалася до тата, а мама не могла із нею впоратися. Нічого кращого, ніж: "Стій! А то, он бачиш тьотю - вона зараз покладе тебе у сумку і забере із собою!" дівчина не вигадала. Як правило, я в такі ігри не граюся і не втручаюся, але так як під "тьотею" розуміли мене, то я не витримала і сказала горе-матусі, що лякати дітей - не педагогічно, а дитині - що я нікуди не збираюся її забирати. Але в цей момент дівчинка мене вже не чула - вона вклякла на місці з відкритим ротом і переляканими очима дивилася на мене знизу вверх.
Матуся забрала дитинку і мовчки ретирувалася задки із відділу, і до нашого відходу більше не з'являлася.
Чому мене це зачепило? Бо, по-перше, я зовсім не схожа на Бабу Ягу, якою можна лякати дітей, принаймні, дуже хочеться в це вірити.
А, по-друге, я згадала, як мене лякав в дитинстві поштар, що приносив дідусеві пошту і пенсію. І який то був жах для маленької дитини усвідомлювати, що її можуть забрати від батьків.
Мені на той час було років 2-3, але цю ситуацію я запам'ятала до кінця своїх днів. Коли ти сидиш у подвір'ї, вариш кашку із пісочку і водички, нікого не чіпаєш, і тут приходить величезний, товстезний поштар, з червоним обличчям і бездонною поштовою сумкою і каже: "Така хазяйка мені теж вдома потрібна, ходи я тебе заберу до себе, будеш готувати мені обід!"
Сказати, що я від нього ховалася вдома років до шести і тепер до віку буду ненавидіти Пєчкіна з "Простоквашино" - нічого не сказати.
Сусідський хлопчик, якого регулярно тато лякає, що за погану поведінку закриє на п'ятому поверсі за решіткою - ні з ким з п'ятого поверху не вітається, а іноді навіть втікає.
А донька знайомої, якій вже 13-14 - боїться сама ходити в школу і зі школи, бо в дитинстві її лякали маньяками.
Ніколи-ніколи-ніколи не лякайте своїх дітей! Найстрашніше для них у цій ситуації не те, що їх можуть кудись забрати, і навіть не те, що вони у майбутньому будуть боятися дядь, тьоть, міліціонерів, а те, що в цей момент ви ДОБРОВІЛЬНО їх віддаєте, тільки тому, що не вмієте домовитись із дитиною. Ви не цінуєте свою дитину, а значить не любите її, бо ось так от запросто віддаєте якійсь тьоті.
Це життя і так страшне і несправедливе, а кожна дитина виросте і стикнеться із купою несправедливості, страхів, розчарувань і випробовувань - забезпечте їй хоча би щасливе дитинство, в якому її люблять і ніколи нікому нізащо не віддадуть. Не розчаровуйте своїх дітей - любіть їх!
Бережіть коханих!

КУЛЬТура

Чи давно ви подорожували міжміським транспортом? Якщо так, то ви зараз згадаєте як це. 

Міжміський автобус - це культурний шок, після дня у місті, обладнаному для людей. Бо автобус створений проти них :)

Автовокзал - квиток - 5 хвилин до відправлення - вбігаю - потрапляю в пекло. Тепер я знаю, найбільші грішники після смерті потрапляють в міжміський автобус і їздять на ньому вічно, а зовсім не в гарячий котел. Бо гарячий котел - це джакузі, в порівнянні із цим)))))))

Перше, що примушує задуматись чи варто сідати - аромат. Різкий, удушливий запах старості, перегару і котлет - навіть не знаю, що із цього всього гірше...

Запевняю себе, що я не з лякливих, заходжу, шукаю своє місце, вказане на квитку. І тут: "Та сідайте, де хочете, тут ніхто не займає своє місце!" На це мій мозок видав: "Error".

Моє місце виявилось поруч із відкритим люком, що давав надію на ковток свіжого повітря в дорозі, АЛЕ через прохід від мене виявилась жінка... з немовлям (забігаючи на перед скажу, що люк був зачинений, всупереч здоровому глузду і відсутності будь-яких протягів).

Описуючи салон засобу пересування (бо автобус, в моєму розумінні, відрізняється від того, чим я подорожувала) важко переоцінити всю сюрреалістичність пануючого несмаку: бордові (або як зараз модно, кольору марсала) вигорівші занавіски з китицями і помпонами - на усіх вікнах і арці за водієм, там само висить КИЛИМ такого ж кольору, явно придбаний ще бабусею немолодого водія. І в довершення - звичайно, м'які іграшки, що як повішеники, маячать на лобовому склі. Відчуття я би порівняла із почуттями на атракціоні жахів. 

Єдине, за що я вдячна цій поїздці - новий пост, який почала писати ще в дорозі, нова знайома із Рівненщини - моя сусідка, що розділила всі ці тягощі, а також, остаточне переконання у тому які ми відсталі від цивілізації.

Ну от скажіть, невже так важко не пити алкоголю перед поїздкою? Чи заслужили ваша ж дитина три години мучитися від задухи і відсутності повітря, через ваше незнання фізики, а ваш онук задихався - бо ви три години не можете прожити без КОТЛЕТ, а про душ ви взагалі забули ще 5 років тому?

Ну чи дійсно хоче ваша дівчина, щоб весь автобус знав найінтимніші подробиці того, що її чекає при вашій зустрічі?

Невже так багато розуму потрібно, щоб зняти сумку з плеча аби не товкти нею усіх сидячих біля проходу?

Це елементарна вихованість, якої у переважної більшості із нас немає. То чи заслужили ми своєю абсолютною зневагою до особистого простору інших нормального відношення до себе? Чистих, зручних автобусів, рівних доріг, ввічливих водіїв? Якщо ми зневажаємо себе, чому нас мають поважати інші?

Не подумайте, що я ханжа, або всім невдоволена по життю, просто хочеться, щоб усім жилося краще!

Тримайте тіло і думки в чистоті і бережіть коханих!

Про Лесю і Леся

Ні! я жива! Я буду вічно жити!

Я в серці маю те, що не вмирає.

Леся Українка

 

Почну, мабуть, із далеку... про Львів. Про Львів я можу згадувати, говорити, писати як завгодно довго і так часто, як це тільки можливо. Це місто – моєї душі, це місто, де було підкорене моє серце, де залишилось моє серце. І за будь-якої нагоди, я ладна повертатись туди знову і знову, щоб хоч трошечки прогулятись вже рідними вуличками, щоб хоч на хвилинку торкнутись бруківки, хоч на мить - надихатись цим повітрям… Бо навіть повітря для мене там особливе - у ньому і захоплюючі історії, і легенди минулого, і шалений драйв сучасності, і все це змішане із ароматом кави і запахом книжкових сторінок. Я навіть, коли просто згадую цю атмосферу – шкірою пробігають мурахи, серце починає битися швидше, і пашить обличчя – чи це не кохання?

А на сьогоднішні спогади про Львів мене надихнув Google :) Бо нагадав, що сьогодні річниця дня народження двох великих українців: перша – моя землячка Леся Українка, другий – львів’янин Лесь Курбас. І, можливо, я би і не надала цьому факту великого значення, якби саме цей «дует» Лесі і Леся не подарував мені найсильніші враження в останній подорожі до Львова. І я, яка не писала вже з півроку, відчула, що таки маю цим поділитись.

Отже, жовтень, перший лінивий ранок у Львові. За вікном яскраве, зовсім не жовтневе, сонечко. Виходимо із будинку у пошуках сніданку, і, ступивши три кроки з під’їзду, потрапляємо прямісінько в телекамеру. Місцеве львівське телебачення знімає сюжет про Леся Курбаса на вулиці названій в його честь. Журналіст задає нам кілька питань про те, чи знаємо ми хто це, що він зробив і чим прославився, а також зауважує, що в сусідньому від нашого будинку знаходиться театр імені режисера. Злегка спантеличені від таких ранкових пригод ми йдемо по каву, снідаємо, годуємо голубів у сквері, дихаємо повітрям кохання і свободи, і вже вкотре розчаровуємось, бо на запланований час нашого перебування вистав в Оперному театрі не заплановано.

За кілька днів розміреного перебування у місті Лева, дорогою додому спонтанно вирішуємо урізноманітнити наше дозвілля походом в театр (коли він розташований у сусідньому будинку – гріх прогавити таку нагоду). І вже за годину ми переступили поріг, на перший погляд, непримітного і занедбаного театру. Того вечора у Львівському академічному театрі імені Леся Курбаса давали виставу в трьох колядах «Лісова пісня», саме так, за Лесею Українкою.

Зізнатись чесно, я не покладала особливих сподівань на цю виставу. Особливо, коли нас провели на наші місця – вони виявились прямо на підмостках. Так-так, за сцену у театрі слугує центр зали, навколо якого стоять стільці і лави, вкриті тканими ліжниками, частина із них розташована прямо на підмостках. За час, що лишався до вистави, я роздивлялася облуплені стіни, балкони, стелю, на яких ще збереглися залишки ліпнини і розписів неймовірної краси, вдихала вогке повітря, що пахне побілкою, спостерігала за публікою, що збиралася на виставу.

Глядачі, вони варті окремої уваги. Зал театру невеличкий, місць на сорок, не більше, але зайняті вони дуже різними людьми: тут були і молоді дівчата, і старші жінки з подружками або чоловіками, і закохані парочки, і навіть іноземець із коханою-українкою. А найбільше мене вразили чоловік із дружиною поважного віку, які поволі займали свої місця - дідусь на милицях і бабуся у лакованих чорних туфлях-«лодочках». Вони були дуже гармонійні, світлі, турботливі і закохані - аж защемило серце, такі вони заворожуючі.

І раптом повністю вимкнулось світло… настала німа тиша… і з цієї суцільної, майже матеріальної, тиші і темряви з усіх боків залунали колядки, ніби затягуючи глядача, занурюючи його у вир подій з перших звуків. І коли нарешті увімкнулося світло, разом із ним з’явилося відчуття причетності до подій, а не їх споглядання.

Я не буду переказувати сюжет, бо він усім відомий із шкільних років, хіба що трохи усучаснений, я не розказуватиму подробиць, раптом хтось захоче побачити на власні очі, однак, я мушу описати емоції. Бо простою виставою це не назвати, це було чарівне дійство, яке відбувалося не просто на сцені посередині зали, воно відбувалося навколо глядачів, перед глядачами, разом із глядачами. Адже, глядачі разом з акторами сміялися і співали, вболівали за Мавку і витягали Лукаша із болота, а під кінець вистави – плакали. А потім довго-довго аплодували стоячи. І в холі хтось потихеньку забирав верхній одяг з гардеробу, пані з лакованих «лодочох» перевзувалася у зручні тапочки, хтось викликав таксі, але у всіх був один і той самий задумливий і вдячний вираз обличчя. А чи не найкраща подяка для акторів вдячність глядача?

 

P.S.: якщо ви колись будете у величному місті Лева - відвідайте виставу Лесі Українки у театрі Леся Курбаса – це приголомшливе поєднання.

І… з Днем народження Лесю і Лесе! Дякую за спогади.